Обличчя зі старої фотографії...

 – Он мій будинок, зупиніть будь ласка, – посміхаючись сказала чорноброва дівчина Люда молодому водієві автобуса Станіславу і, з неприхованою грайливою посмішкою підійшла до дверей, ніби від її наближення вони мали відкритися. Оспівана поколіннями коса до пояса прикрашала стрункий дівочий стан, великі зелені очі напіврадісно, напівналякано поглядали на автобусника, який, здавалося б, і не думав зупинятися.

– Стасику, зупинись-но там, за школою. А то ще, не дай Боже, Вчорайше проїдемо! – гукнули бабусі, що поверталися додому з ярмарку.

– От нетерплячі дівчата! – жартівливо промовив водій, підморгнувши Люді. Вітер копошився в його чорному пишному волоссі, сильні руки впевнено тримали кермо... А ця посмішка на красивому засмаглому обличчі! Ніби хтось висипав низку білосніжних перлин на оксамитовий золотистий пісок. – Та виходьте вже, як не хочете до Чорнорудки проїхатися!

– О-о-о, вродись та вдайся! Ох і веселий хлопець, і допоможе завжди, і розвеселить, і довезе миттю. А що вже гарний! Від дівчат, певно, відбою немає!

Сама не знала чому, але їй, Люді, було так приємно чути добрі слова про цього хлопця. Автобус під’їжав до зупинки і дівчина притиснулась до передніх дверей, приховуючи невеличкий смуток за майже незнайомими, але чомусь такими рідними смарагдовими очима. Автобус зупинився, але передні двері не відчинились.

– На задні, дівчата, на задні! Швиденько, бо треба їхати, – жартівливо приказував водій. Коли Люда підійшла до дверей останньою – прямо перед нею вони зачинились. Додому юнка не поспішала, та й зрозуміла вже, що до чого. Але, як личить дівчині, підійшла до Стасика, щоб насварити: смішки-смішками, але ж треба і міру знати.

– Та не хвилюйся, будемо їхати назад  – під саму хату довезу, якщо тільки...

– Якщо що? – обурено скрикнула Люда.

– Чув я, ти в райцентрі сьогодні фотографувалась. Подарувала б мені одну фотографію, – загадково поглядаючи на чорняву красуню, відповів Стасик.

– А тобі вона для чого? – кокетливо посміхалась дівчина.

– Відколи я тебе побачив – не можу без твого образу хвилинки прожити! Подаруєш фотографію – випущу, а ні – так і будеш зі мною у рейси їздити!

Завжди неприступна, знаюча, як дати відкоша залицяльникам, Люда танула в смарагдових очах і сором’язливо протягнула йому фотографію.

Надворі стояв теплий золотий день, літо щедро сипало солодко-яскравими барвами... Та найяскравішим було смарагдово-зелене листя, що купалося в ріках сонячних променів. Таке ж зелене, як і очі двох закоханих, що наступного дня стали нареченими.

Колеса автобуса завзято крутились, їдучи по сільській грунтовій дорозі зі швидкістю 60 км/год, пролітаючи повз будинки, садки, безкраї поля соняшника та ячменю...

Пролетів час, на сорок років вперед крутнулось колесо життя...

Сімейні альбоми – це справжні книги спогадів. Лише вони можуть без жодного слова розказати про дорогих серцю людей. Гортаю їх, і в пам’яті відтворюються давно забуті, але такі рідні обличчя, образи, історії. Запах старого альбомного паперу чомусь навіює згадки про дитинство, коли мене, ніби магнітом, притягували до себе ці дивовижні книги. Люблю переглядати старі фотографії. Обережно розділяю благородно пожовклі, склеєні часом сторінки альбому. Але одна фотографія по-особливому приковує до себе погляд, не дозволяє перегорнути сторінку і полинути все далі і далі в чорно-білі спогади. Це весільна фотографія моїх дідуся Станіслава та бабусі Людмили. Такі юні, закохані, щасливі! Дивляться на мене з фотографії очима, які я, певно, побачила, коли лишень з’явилась на світ – смарагдовими очима моєї мами...