Українське музично-драматичне рококо, теє-то, як його на 2 дії

 У стінах академічного драматичного театру ім.. Івана Франка прем’єра вистави відбулася 27 травня 2005 року. У червні цього ж року стала лауреатом Мистецького фестивалю «Галичина» в м. Перемишль (Польща). Побувала на гастролях у Севастополі, Харкові, Львові, Нью-Джерсі. Кожна поїздка – тріумф. І це не дивно: вистава передає багатогранність характерів, доброту, силу духу українців. А у постановці Олександра Анурова та під музичним керівництвом Олега Скрипки «Наталка» заспівала по-новому!

Сьогоднішнє прочитання франківцями класичного твору «Наталка Полтавка» має на меті, передусім, просвітницьку та естетичну місію. Театр намагається через яскраву гру та музику прилучити молоде покоління до кращих зразків національної спадщини. Мабуть саме тому, в авторів вистави на чолі з режисером Олександром Ануровим виникла ідея співпраці з однією із знакових для української сучасної культури постатей – лідером групи "ВВ" – Олегом Скрипкою, який в цьому проекті виступив як композитор, адаптатор відомих мелодій Миколи Лисенка, тим самим наблизивши образну мову вистави до сучасного глядача. Неординарний музичний ряд «Наталки Полтавки» спровокував фантазію сценографа Андрія Александровича-Дочевського, художника по костюмах Людмилу Нагорну, балетмейстерів Ірину Задаянну та Наталію Осипенко створити відверто театральне, у сучасних ритмах вишукане дійство. Визначення жанру вистави – «Українське музично-драматичне  рококо, теє-то, як його на 2 дії».

Театр ім. Франка виступає продовжувачем славних традицій театру корифеїв, які не знали фонограм, записів музики... У виставі звучать живі голоси у супроводі оркестру театру під управлінням головного диригента Володимира Гданського. Музика всюди – вона супроводжує і ефектний початок вистави: самотня-боса Наталка нервово бризкає кругом себе водою з криниці і проклинає свою долю. Переживання дівчини за коханим настільки сильні і показні, що передаються глядачеві. Чесність і вірність головної героїні викликають захоплення, адже в наш час не кожна феміна ставитиме себе перед схожим вибором: чотири роки чекати коханого Петра, котрий невідомо де і коли повернеться, чи піддатися залицянням багатого і впливового шанувальника, чим вирішити свою, і, що дуже важливо в цьому випадку, матеріальну проблему матері. Що ж тут думати? Але це питання з іншої опери.

Оригінальності франківці додали сцені залицянь Возного до Наталки. Коли він зізнається дівчині у своїх почуттях, Полтавка загадково посміхається, пускає бісиків очима та кокетливо грає волоссям. Та найнесподіваніше у цій сцені – запальне танго Возного і Наталки. Режисер Олександр Ануров підійшов до постановки сучасно та реалістично, відкорегувавши пером модерну класичний текст. Сучасна «Наталка Полтавка» певно значно відрізняється від тієї першої ластівки української драматургії, показаної на сцені Полтавського театру два століття тому (1819 року).

У новій виставі поруч із досвідченими акторами Ларисою Руснак, Петром Панчуком, Тарасом Жирком має можливість більш повно виявити себе молоде покоління франківців: Тетяна Міхіна, Наталія Ярошенко, Павло Піскун, Дмитро Чернов, Олександр Форманчук, Володимир Ніколаєнко.

В «Полтавці» тиск з боку матері та Возного розриває дівчину, і вона піддається. Підстаркуватий багатій з рідного села, пан Возний, отримує згоду Наталки вийти за нього заміж, мати – впевненість у завтрашньому дні і спокій за майбутнє доньки, а Наталка – гірку перспективу розділити решту життя з нелюбом. Здається, не вустами, а серцем, з болем промовляє дівчина: «Не минула мене лиха година». Але це не фінал, а лише кінець першої дії.

У другій же мало не голлівудський хеппі-енд. Повертається Наталчин коханий, і, здавалося б, нічого не може завадити їм бути разом. Але вже відбулося сватання, дівчина дала згоду Возному... «Або в Десні, або ні з ким» – вирішує відчайдушна Наталка. І тут починається щось неймовірне: на сцені з’являється Возний зі сватами, сільськими дівчатами, парубками та матір’ю Наталки. Побачивши Петра, Тетерваковський проганяє його з села, стара Горпина Терпилиха голосить, де ж взявся Петро на її голову, Наталка плаче і благає матір не ламати її долю... Здавалося б все, як в першоджерелі, але при цьому всі співають і танцюють!

Все це змішання стилів, радості і смутку, плачу і танців, крику і співів переносить глядача зі столичного театру в українське село ХІХ ст. Врешті, Возний сам переймається жалем до закоханих і відступається від Наталки. Всі веселяться, лунає весела музика, а Тетерваковський... сам грає в шахи. Що ж, цю партію він програв. Як і має бути, перемогло кохання!